Deprecated: Function ereg_replace() is deprecated in /usr/local/www/apache22/data/adm_kamenjr/cms/plugins/add_sub_menu/htmlpurifier/ConvertCharset/ConvertCharset.class.php on line 3
Каменяр - У майбутнє можна прийти лише через своє минуле
 
Каменяр > № 5, травень 2011 р. > У майбутнє можна прийти лише через своє минуле

 
 
 

Нова версія сайту

У майбутнє можна прийти лише через своє минуле

Професор Олександр Ужанков, випускник Університету 1980 року, доктор філологічних наук, проректор Літературного інституту імені О. Горького 27 – 28 квітня 2011 року прочитав в ЛНУ ім. Івана Франка низку лекцій про давньослов’янську та сучасну літературу. Своїми спогадами про Університет, а також баченням літературного процесу крізь призму духовної традиції Олександр Миколайович поділився з “Каменярем”.
– Насамперед хочу запитати Вас про найяскравіші спогади часів навчання у Львівському, тоді ще державному, університеті імені Івана Франка...
– Уперше переступивши поріг Університету, аби подати документи до приймальної комісії, одразу відчув, що це саме те місце, де буду навчатися. Погодьтеся, яскраві враження залишають насамперед люди. Завжди кажу, що мені дуже пощастило, бо в житті зустрів учителів, наставників, які подарували дуже багато: передали свій досвід, ставлення до людей, справи та науки. І здебільшого це було в Україні. Спершу – професор Павло Павлович Охріменко, фахівець із давньоукраїнської та слов’янських літератур, з яким познайомився ще під час навчання в школі (саме звідси – моє захоплення давньою літературою).
Згодом в Університеті зустрів професорів, яких вважаю своїми вчителями. Передовсім – Олексій Володимирович Чичерін, відомий фахівець із французької та росiйської літератур, він був випускником класичної гімназії. Завжди казав, що кожен твір потрібно читати методом “пильного читання” або “повільного читання”, бо якщо хочете знайти головну ідею твору, насамперед треба звернути увагу на деталі.
Згадую і викладача кафедри української мови – Тамілу Іванівну Панько (усе, що знаю і пам’ятаю з української мови, зауважте, вже понад 30 років після закінчення Університету, – її заслуга), літературознавців – Леонілу Іванівну Міщенко, Андрія Івановича Скоця, Івана Овксентійовича Денисюка; завідувача кафедри слов’янської філології – Костянтина Костянтиновича Трофимовича, завдяки якому зараз читаю старослов’янські тексти, та завідувача кафедри загального мовознавства Iвана Єфремовича Грицютенка, який відразу розпізнав у мені дослідника і підтримав моє прагнення до науки. З великою вдячнiстю згадую Івана Івановича Дорошенка, який тоді був деканом філологічного факультету, де я навчався. Я був старостою групи, а в гуртожитку – головою студради, тобто, окрім навчання, мав громадські обов’язки. Коли звертався до нього з проханням відпустити чи то на конференцію до Ленінграда та Мінська, чи на лекції до Києва або Москви, він завжди йшов назустріч і допомагав. Його позиція була такою: якщо студент цікавиться, його необхідно всіляко підтримувати й заохочувати. Така підтримка була важливою у формуванні мене як ученого. Словом, особистість творять час та досвід, люди, які її оточують, а також наставники й викладачі, які формують світогляд.
– Чи визначають історичні реалії творчість і духовну особистість, що репрезентується в ній?
– Так. У трьох недавніх монографіях саме про це пишу. По-перше, для Княжої доби ХІ – ХІІ ст. характерне релігійно-символічне мислення, що відображено й у “Слові про Закон і Благодать”, і в “Слові про похід Ігорів”. Там ми не знайдемо причинних зв’язків, але символічне свiтосприйняття є наскрізним і повсякчас присутнім. По-друге, давній автор дивився на всі події крізь призму Біблії, точніше, Книг Святого Писання, бо не всю Біблію на той час переклали старослов’янською мовою. Страшний суд мав визначальний вплив на світогляд християн. Його очікували наприкінці семитисячного року від початку світоутворення, тобто у 1492 роцi по Рiздву Христову. Тому більшість літописів здебільшого закінчуються наприкінці XV ст. Якщо розглянути для прикладу творчість літописців, то побачимо паралель, яку вони вибудовують між своїми сучасниками та старозавітною історією, у якій знаходять еталони поведінки майже для всіх давньоруських князів Київської доби. Скажімо, є чітка паралель між Соломоном та Володимиром Великим – хрестителем Русі. Вони обоє відбудовують храм Господу, “однаково” говорять і думають, кожен із них має по кілька сотен жінок. Ще чіткішою така паралель є між Iзмаїлом, від синiв якого пішло 12 племен ізраїлевих, та Володимиром, від синiв якого пішло 12 слов’янських князівств. Тому треба пильно читати текст і думати, що саме хотів сказати такими порівняннями літописець. Ще один приклад: Ярослав Мудрий збудував Софію Київську, а потім надбрамну церкву Благовіщення Пресвятої Богородиці на Золотих воротах, і саме там уперше прочитано “Слово про Закон і Благодать”. Уже в цій пам’ятці Іларіон, майбутній митрополит Київський i Всієї Русі, говорить про місце східних слов’ян – русинів у світовій історії. Незважаючи на те, що до християнства ми прийшли найпізніше, порівняно з іншими європейськими народами, автор сформулював цікаву ідею для всіх східних слов’ян: якщо юдейський народ був обраним у давній історії, то тепер русини мають виконати своє призначення – зберегти віру Христову до Страшного суду.
– Інформаційна доба підриває підвалини духовності? Глобальна віртуалізація – це крах духовності чи випробування і поштовх до духовного творчого пошуку себе в новій дійсності?
– Мабуть, таки крах. Глобалізація нівелює особистість. Знову повернуся до нашої давньої літератури, вона допоможе розставити все на свої місця. Що таке молитва? Молитва – діалог людини з Богом, це слова, які вона адресує Богові. Що таке книга в давні часи? Це розмова Бога з людиною. Усі книги Київської доби писали через Благодать. Людина володіла мистецтвом жити. Творчість була скерована на життя князя чи монаха. Книгу як діалог Бога з людиною відображено в “Слові нєкоєго калугера (монаха) про почитанiє кнiжноє”, де він звертається до читача з проханням не поспішати перегортати сторінку, а уважно читати й замислюватися над кожним словом, бо це спiлкування Бога з читачем. Ці слова треба взяти до серця і з ними жити. Так, як нині комусь важко перервати розмову з близькою людиною, так у давні часи важко було відірватися від книги, від спiлкування з Богом. Але чи є Бог в Інтернеті? Ні! Його там нема! У книгах, насамперед, є духовність, а в Інтернеті її нема. Так, ним зручно користуватися, можна спілкуватися зі знайомими в різних куточках світу, швидко знайти якусь інформацію для довідки, але здебільшого це – смітник! Інтернет ніколи не замінить книгу й бібліотеку. Сучасна молодь переконує, що в мережі можна все знайти. Ні, це не так. Усього не знайдеш, наприклад – духовного наставника. А книга може наставити на життєвий шлях. Та i сприйняття інформації зовсім інше. Коли береш книгу до рук, то відчуваєш любов людей, які працювали над нею. В Інтернеті цілком інша естетика – вiн холодний i байдужий до людини…
– Якими, на Вашу думку, мають бути орієнтири чи поштовхи, що спрямовують творчу активність особистості?
– На жаль, нині зазвичай такими імпульсами є слава і гроші. Скажімо, до Лiтературного iнституту імені О. Горького вступає здібна й талановита молодь. Навчити студента бути письменником ніхто не може, але розвивати його талант – наше завдання. Що керує студентами? Як на мене, передовсім бажання сказати щось нове в літературі, те, що до них ніхто й ніколи не говорив, вони впевнені у своїй геніальності й переконані, що їм це вдасться. З часом i досвідом людина замислюється: якщо талант їй дав Бог, то кому вона має цим талантом служити? Знову повернуся до давньої літератури і до Київської доби. Якщо все від Бога, то і влада також, тому князь повинен служити Творцеві. Саме так князював Володимир Мономах. “Слово про похід Ігорів” розповідає про Ігоря Святославича, який відійшов від служіння Богові, вирушив у загарбницький похід на половців, згубив 5 тис. війська і “відкрив ворота на Руську землю”, – писав автор. Він порушив свою місію – служіння Богові. Якщо уважніше придивимося до цієї доби, то помітимо, що найбільша кількість святих того часу в православній церкві – саме серед князів. Руські князі були свідомі того, що оскільки вони стали князями, то на це була воля Божа, тому й князювати треба за Законом Божим. Тобто якщо в людини є дар, вона має служити ним Творцеві. У наш час хтось служить мамоні, хтось славі, словом, хто чому, але про найголовніше забувають. О. Пушкіна, скажімо, спершу цікавила лише слава, він пишався тим, що був атеїстом. У листах до друзів з Одеси писав: “Беру уроки афєїзму”. Пізніше в Михайлівському родинному маєтку познайомився з ігуменом Святогорського монастиря о. Iовом, і відтоді почалося духовне відродження О. Пушкіна: він став православною людиною. Якщо в першій половині життя він атеїст і гедоніст, таким є і його Євгеній Онєгін, то в другій робить спробу осмислити сенс життя і призначення таланту. Згадаємо його “Пророка” або “Капiтанську дочку”.
– Як відродити духовність, як не втратити її в суспільстві, в якому під впливом тотальної масовізації і технізації розвивається споживацький світогляд?
– Частіше бувати в монастирях, через відвідини храму, паломництво і молитву. Мої друзі із Москви їздять до Почаєва і Київської Лаври, а з України – до Дiвєєва, Псково-Печерської Лаври, Оптiної Пустинi. Мої знайомі кілька разів на рік їздять на Афон, щоб відновити свої духовні сили. Ми завжди поспішаємо і нічого не встигаємо. У монастирях час плине по-іншому, бо він минає в молитві. Колись моя бабця, яка була дуже релігійною жінкою, розповідала, що після закриття у 1938 р. церкви в її селі пішки ходила до Чернігова. Люди збиралися і влітку, і взимку й разом з дітьми йшли до храму в Чернігів, а це 60 км (!) в один бік. Вони з молитвою виходили, встигали на Літургію, обідали, відпочивали й з молитвою поверталися в село. А чи ми з вами змогли б пройти пішки 120 км за день? Я, вже студент Університету, під враженням від розповіді спробував проїхати цю відстань на велосипеді. І з півдороги повернувся, бо зрозумів, що не встигну дістатися додому. Мені не вистачило часу, а їхати велосипедом – не пішки йти! На вiдмiну вiд мене, вони молилися, тому й вимір i плин часу був для них іншим. Цей духовний стержень сучасне суспільство, мабуть, втрачає.
– А в сучасній літературі є твори з духовним стержнем?
– На жаль, сучасну українську літературу знаю погано, а в російській є декілька творів із християнською тематикою. Зокрема, твір “Піп” Олександра Сегеня, він лауреат кількох літературних конкурсів, за ним знято однойменний фільм. Йдеться про долю священика на Псковщині під час німецької окупації. Герой у складних умовах не зрадив ні людей, ні Бога. У тих реаліях йому вдалося залишитися Людиною. Така література дає приклад самопожертви, бо всі герої твору опинялися перед складним вибором, але, маючи духовний стержень, зробили свій вибір і пішли шляхом Христа. Звісно, не кожен спроможний на таке, але принаймні хотіти й намагатися так жити – потрібно. У нас у Літературному інституті імені О. Горького я читаю спецкурс “Євангельська основа російської літератури”, і погляд на літературу крізь таку призму є дуже корисним для молодi. Студенти реагують запитаннями та жвавим обговоренням. До духовного сприйняття світу й відображення його в літературі треба життєвого досвіду та розуміння. У студентів світських закладів його зазвичай замало, на відміну від семінаристів.
– Яке місце посідає історична пам’ять у піраміді духовних цінностей сучасного суспільства?
– Усе залежить від окремо взятої людини та її оточення. Завжди кажу студентам, що не середовище впливає на людину, а навпаки – людина формує середовище. Головне, що потрібно пам’ятати, – кожен із нас є унікальним. Не треба себе ні з ким порівнювати, адже головне – усвідомити, що ти – людина Божа. Найголовніше для молоді – не відриватися від свого коріння. Ми всі – люди своєї культури, тому не треба дивитися, що там у сусідів, а плекати те, що є в нас. Коріння дерева росте тут, тому потрібно вивчати свою історію і духовність, літературу і культуру свого народу. Оскільки в майбутнє можна прийти лише через своє минуле.

Розмову вела Анастасія Коник
Фото Андрія Любіна