Deprecated: Function ereg_replace() is deprecated in /usr/local/www/apache22/data/adm_kamenjr/cms/plugins/add_sub_menu/htmlpurifier/ConvertCharset/ConvertCharset.class.php on line 3
Каменяр - Проба пера
 
Каменяр > № 5, травень 2011 р. > Проба пера

 
 
 

Нова версія сайту

Проба пера


Андріана Мильчук,
студентка 3 курсу філологічного факультету

Сльозинка
Які ж є солоні
Ті сльози дівочі,
Не раз куштувала їх я.
І раз запитала моєї сльозинки,
Чому є солона вона?
А та відказала:
Чи знаю я море,
Чи бачила хвилі морські?
Солона вода в тому морі глибокім,
Тому і сльозинки такі.
Хвилюється море –
Здіймаються хвилі.
Від радості в моря
Така ж глибина.
Людина, як хвиля, –
Бурхлива й спокійна,
Людина, як море,
Та море без дна!


Вибач…
Вибач мені за море слів,
Яких я чомусь не можу сказати.
Ти просто боїшся розкрити свій світ,
А, може, так просто ти вмієш мовчати.
Позаду дорога і пройдений шлях,
І літо ромашки вже садить у полі…
Ти просто за все мені пробач…


Залишся
Я зовсім не хочу тебе відпускати
Хоча б ще на хвильку залишся –
Я прошу…
Хотіла б світанки з тобою стрічати,
Під зоряним небом сидіти з тобою….
Ти скажеш, усі ми в житті щось втрачаємо,
Чогось набуваємо, когось ми чекаємо.
Вчимося прощати і вірити долі,
Любити безмежно, мов квіти, що в полі.
Підеш – я не буду дверей зачиняти,
Бо зовсім не хочу тебе відпускати.




Андрій Ребрик,
студент 5 курсу хімічного факультету

Чорне та біле
Усе горить в твоїх руках,
В моїх, чомусь, все замерзає.
Для тебе – радість, мій – лиш страх...
Та що тут вдіяти? Не знаю...

Ти – біла, наче взимку сніг,
Яскраво сяєш, сліпиш очі.
І кожен біля твоїх ніг,
І все твоє, якщо захочеш.

А я – мов найчорніша ніч,
Холодний вітер серед літа.
Та я кохаю!.. В чому ж річ?!
Невже не вартий твого світу?

Ми – наче полум’я й вода,
Немов солодке та солоне.
Суть справи зовсім непроста –
Чи будуть разом ангел й демон?


Феєрверки
Могли й не стрітися у цьому місті,
У лабіринті вулиць всіх,
Та ніч у зорянім намисті
Розставила крапки над “і”.

І карти випали, як треба,
Стираючи минулі дні,
Вмить проясніло темне небо
Й посипався святковий сніг.

Усі думки раптово зникли,
Лиш ти залишилась одна.
Усі слова забулись звиклі
І обертом йшла голова.

І розійшлись на дверях плити –
Ти увійшла в світ моїх снів.
Ніщо не здатне загасити
Ці феєрверки у мені!




Остап Паляниця,
студент 4 курсу філософського факультету

Віртуальні
Ми цілуємось
В оптоволоконних обіймах
Зі швидкістю передачі інформації.
Ми кохаємо, живемо
В тенетах Інтернету…
За віртуальні гроші
Купуємо віртуальне щастя.
Намагаємося приглушити
Віртуальний біль,
Зумовлений віртуальними втратами.
Віртуальні розчарування
Зникають із появою
Нових віртуальних образів.
Ми розбещені: у кожного є
Своя віртуальна душа,
Налаштована відповідно
До бажаного способу життя.
Але вона не справжня, не така. Бо
Вона не пахне. 


Бо так найпростіше
Твоє майбутнє п’є пиво.
А ти чекаєш дива, бо
Сидиш склавши руки.
Немає до діла спонуки?
А ти шукав Ідей?
Чи в твоїх вадах винна влада?
Цього ти вчитимеш дітей?
Тим самим станеш
Їхнім катом.
Чи будеш вчити жити?
Ні… не вмієш-бо ти жити сам.
Не терпиш критики,
Ти збудував собі бездушний храм,
І ця патетика не в стані
Зруйнувати мури алібі.
Ні я, ніякий ерос чи танатос,
Ніяке лібідо, чи ще якась біда
Не сколихнуть твого укладу,
Не вирішать твоїх проблем
І не вкажуть на вади.
А за очікуванням дива
Розтринькуєш своє майбутнє.
Це ти, це ти п’єш пиво.



Христина Потапенко,
студентка 4 курсу юридичного факультету


Ідея
Птахом впала зраненим додолу,
На сніг холодний, біле полотно.
Гарячі сльози, вже крижинки льоду,
Тепло лиш серце досі зберегло.

Перлинки білі перетворились на рубіни,
Бо з ран багряна фарба потекла.
Довкола ніч, довкола чорні стіни,
І чорне небо, біла лиш земля.

Ідеї поламали її крила,
Вона літала десь там в небесах.
Та не згасла, лиш зміцніла її сила,
Без крил буде ідея поміж нас.


* * *
Чекає річенька, коли прийде весна,
Коли обніме сонце серденько холодне.
Й відчує знову, що вона жива,
Не мертва… як іще сьогодні.


* * *
Що є реальність, що є просто сон?
Що вигадка лиш нашої уяви?
Сідає сонце на небесний трон,
Й по небозводу ллються злота сплави.

Насправді це, чи просто дивне марево,
Для когось просто це світило дня.
Ось зачепилось сонце за високе дерево,
І розбудило променем сонне лисеня,

Що спочивало, і колискова листя шелесту,
Відносила його в далекий край.
Де нема в серці страху вереску,
Любов для серця справжній рай.



Тетяна Джичко,
студентка 4 курсу фізичного факультету


* * *
Добро завжди перемагає
Й молитва рану загоює,
Якщо ти віру в серці маєш
І Христа-Сина прославляєш.

Ісусику, мій наймиліший,
Ти – найдобріший, найщиріший.
Пекельні муки ти пройшов,
Коли на грішний світ зійшов.

Ще в ті далекії роки
Не всі повірили в таке:
Оздоровляв, благословляв
І мудрого людей навчав.

І грішне тіло наказало,
Тебе так страшно розіп’яло
І кров свята пролилася Твоя,
Мов осиротіла та земля.

По ній ми ходимо донині
І знаємо, що десь в долині
Вже зовсім скоро Дух зійде
І справедливий суд буде.

Живемо, мріємо, бажаємо
Чогось усе нового ми жадаємо.
І часто, часто забуваємо,
Як біль приносимо безкраю!

Тебе ми любимо, і знай,
І завжди нас охороняй
Від дум важких і від спокуси тої,
Що не дає смертним покою.

Ісусику, як ти страждав
І ніжним голосочком промовляв:
“Прости їм, Отче, відпусти,
І душу мою вже бери!”

Чи заслужили ми прощення?
Що нехтуючи твоє вчення,
Робили боляче близьким
І грішні ми є всі й ні з чим…

Чекаємо те сьогодення,
Коли зійде Благословення?
Бо ми вже каємось в гріхах
Й великий нас окутує той страх.

Я завжди молюся Тобі,
Прошу здоров’я – не собі.
І часто падаю, і спотикаюсь,
І все над вчинками я каюсь.

Мені так боляче в душі,
Бо часто людям довіряю.
Та як було тоді тобі?
Зі страхом Божим уявляю!




Катерина Юзькова,
студентка 4 курсу історичного факультету


Вітерець
Ласкавий, як мамині руки,
Що ніжно збирають життя,
І вічний, як довгі розлуки,
Розлуки людського буття.
Збирає він запахи саду,
Що ллються, неначе луна,
І щебет пташиного ладу,
Де пісня, мов чиста струна.
У ньому співає колосся,
Як серпень настане гарячий,
Він гладить дівоче волосся,
Мов ті колосочки незрячі.
Він – наче та пісня,
Що ллється, як води прозорі,
Як вірна пташина маленька,
Що може піднятись під зорі.
Зриває під небо листочки
І хилить додолу траву.
Він ніжний, мов матері дочка,
Що шиє сорочку нову.
Вгорі пропливають хмаринки,
Такі ж неповторні, як час,
І їх срібночолі краплинки
Він щиро підхоплює враз.
І так на душі веселенько,
Лиш очі відкриєш ураз,
У грудях заскигле серденько,
Минає щасливий той час.
Та вічним ніщо не буває,
Усьому настане кінець,
І тільки завжди повіває
Той ніжний легкий вітерець.


* * *
Коли я чую голос твій,
Щемить душа, о, Боже мій!
Чи довго мучитися буду,
Чи довго бачитиму всюди
Лише тебе і більш нікого?
Шумить у серці біль тривоги,
 І голос ніжно озоветься,
Немов би серця струн торкнеться,
І та мелодія, що грає,
На сотні сліз серденько крає

Та що твій голос, Боже милий!
Коли ті очі потопили
Мою любов у хвилях мрій.
Я всюди бачу погляд твій,
Душа тріпоче, наче птах,
Коли являєшся ти в снах.
А що із серцем, я не знаю:
Воно болить, воно кохає,
Воно ридає, плаче, рветься,
 У грудях боляче так б’ється,
 Неначе день живе останній,
 А далі згасне від кохання.

Ти той єдиний, Боже милий,
Кого серденько полюбило,
Обрало бідне, не спитавши,
Чи буде жити, покохавши.
Воно заплуталось в тенетах,
Тріпоче з болем, але де там,
Ти не почуєш того стуку,
Як те каміння, візьмеш в руку,
Стиснувши міцно, геть пожбуриш,
І в мить жорстоку все забудеш.

Холоне кров, життя згасає,
А серце й досі ще кохає.
Воно поранене смертельно,
Його терзає біль пекельний,
Але не той, що рани точить,
А біль байдужості і ночі,
Яка настала після того,
Коли пожбурив ти у нього
Своїм зневажливим: “Прощай”.




Юлія Гриценко,
студентка 3 курсу факультету журналістики


Мені б Тебе так не любити
Весняним сміхом, сонцем сита,
Вже досить прагнень і бажань!
Мені б сховати власний жаль,
Мені б Тебе так не любити.

З очей дощі вже вітер витер,
І марно плакати в душі!
Мені б спинитись на межі,
Мені б Тебе так не любити.

Солодким смутком небо вкрите,
І тільки спогадів потік...
Не треба щастя у житті!
Мені б Тебе так не любити!

Мої думки, мов срібне мито,
Летять на дно твоїх очей.
І хай болить, гризе й пече,
Мені б Тебе лиш не любити...


Замість слів подяки
Втопи в мені свій вічний біль
І влий у мене сонний відчай.
Я стану морем! Навіть більше –
Я стану прірвою тобі.

Хай протече крізь пальці час,
Останні висохнуть сльозини.
Кохання з запахом бензину,
І слово “так” терпке, як чай.

На хвилі “Солодко ФМ”
Полився дощ прямим ефіром.
І звук від крапель вліз під шкіру,
І зникла відстань під дощем…